MYKHAILO HRUSHEVSKY DIGITAL ARCHIVES


е-АРХІВ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО


Розділи

Деталізований пошук
Дати

Листи

      
16 квітня 2017 р. на 86-му році життя відійшов у Вічність видатний вчений, організатор науки, засновник та багаторічний редактор журналу “Український Історик”, засновник грушевськознавства доктор Любомир Роман Винар
Новини
адреса матеріалу: http://hrushevsky.nbuv.gov.ua/item/0001687
16.04.2017

16 квітня 2017 р. на 86-му році життя відійшов у Вічність видатний вчений, організатор науки, засновник та багаторічний редактор журналу “Український Історик”, засновник грушевськознавства доктор Любомир Роман Винар.

Кажуть, що душі тих, хто йде у Вічність у дні великих християнських свят, відразу потрапляють до Раю… На Великдень 16 квітня 2017 р. на 86-му році життя відійшов у Вічність видатний вчений, організатор науки, засновник та багаторічний редактор журналу “Український Історик” доктор Любомир Роман Винар. Його смерть після короткотривалої хвороби стала великою втратою для історичної науки, родини та колег. Про нього написано чимало з різних нагод, але хочу, щоб цей некролог нагадав про основні віхи життя Дослідника. Важко писати про людину, яку дуже добре знав якісь формальні речі, але щоб хоч трохи зрозуміти сенс його життя та багатолітньої щоденної праці – спробую біографічну канву пов’язати з прочитаними чи почутими думками Вченого та про нього… Не ставлю за мету, щоб з тексту постала ідеальна людина – ангели на землі зустрічаються вкрай рідко. Він ангелом не був. Був Людиною – живою і, як всі ми, грішною. Але Людиною світлою, переконаною у винесених з дитинства та юнацтва ідеалах, страшенно працездатною, лідером, що вмів повести за собою, але таким, що сам робив левову долю праці, бо інакше не вмів.

Народився Любомир Р. Винар у родині педагогів у Львові 16 грудня 1931 р. (офіційна дата народження – 2 січня 1932). Дуже любив батьків та старшого брата Богдана. Вже старші і хворі, батьки жили біля нього до своєї смерті, а вони з дружиною Анною робили все для того, щоб їх старість була оточена любов’ю… З дитинства цікавився історією та літературою, багато читав. Не зважаючи на складні часи, пов’язані із приходом радянської влади на Західну Україну та другою світовою війною, одержав добру освіту (середню освіту, розпочату у львівській Академічній гімназії продовжував у “таборових” гімназіях спочатку в Карльсфельді, пізніше – в Берхтесґадені), в Європі вивчав історичні та суспільні науки в Мюнхенському університеті Максиміліана Людвіка й історію в Українському Вільному Університеті, в США одержав диплом з архівознавства та бібліотечних наук Вестерн Резерв Університету в Клівленді (Western Reserve University). Одержав докторат та габілітацію в УВУ. Вчений працював у низці американських університетів, серед яких найдовше – в Кентському державному університеті (1969–1996) в Огайо, де серед іншого став засновником та директором Центру досліджень етнічних публікацій та культурних інституцій в США та видавав міжнародний журнал етнічних студій “Ethnic Forum” (1980–1995). Крім того, був професором Українського Вільного Університету (Мюнхен), рецензував магістерські та докторські праці.

Йому неймовірно пощастило з викладачами. В УВУ він слухав лекції тогочасної еліти української історіографії, філософії та літературознавства: Б. Крупницького, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, П. Курінного, В. Щербаківського, І. Мірчука, В. Державина та інших відомих українських вчених. В німецькому університеті слухав лекції фон Гайде, фон Цвіднека, гостьовий курс відомого іспанського філософа Хосе Ортеґі-і-Ґассета. Архівну та бібліотечну справу в США Він вивчав під керівництвом відомого в цій галузі американського дослідника Джессі Шіри, а працюючи в Колорадському університеті (Болдер), співпрацював із відомим американським істориком С. Гаррісоном Томпсоном, тогочасним редактором двох престижних наукових видань: “Journal of Central European Affairs” та “Medievalia et Humanistica”, спілкування з яким посилило його впевненість в ідеї про потребу створення українського наукового історичного видання в США.

Ще замолоду, по закінченні університету, поставив собі за мету щороку писати по монографії. Не завжди вдавалось мети досягти, але написано було багато. Л. Винар відомий як автор понад 2000 публікацій, серед яких 37 написаних ним та 48 виданих за його редакцією книг, 28 бібліографічних довідників. Багато думок та вперше висловлених ним у далеких 1960-х чи 1980-х роках гіпотез, сьогодні підтвердились дослідниками на основі нових виявлених джерел. Значна частина тверджень і сьогодні не втрачає своєї актуальності… Він бездоганно опанував методами наукового досліду, йому було притаманне глибоке знання історії, історіографії, бібліографії, джерелознавства та інших галузей історичної науки, а своїми науковими працями він заложив основи багатьох дослідницьких напрямів, серед яких одним із найвідоміших сьогодні є грушевськознавство. Його історичні дослідження були присвячені історії України різних часів: від українського середньовіччя та козацтва до подій часів Визвольних змагань ХХ ст. та другої світової війни, визначним історичним діячам – від козацьких лідерів до провідних політичних діячів ХХ ст., історіографії, історії книги тощо. Визнання здобули й його бібліографічні та довідкові видання, пов’язані з етнічними музеями, архівами, бібліотеками, організаціями в США. В таких виданнях він завжди поміщав українознавчі матеріали і тим поширював українознавство на міжнародному науковому форумі. Протягом всієї своєї наукової творчості він наголошував на значенні концепції (т.зв. схеми) історії Центрально-Східної Європи М. Грушевського, актуалізував періодизацію та термінологію історії України.

Але навіть якби Л. Винар не написав чи зробив у своєму житті нічого, крім заснування і багаторічного редагування, яке можна назвати науковим подвигом, наукового історичного журналу – його внесок у розвиток науки все-одно був би величезним. Але він був засновником та багатолітнім редактором єдиного на Заході українознавчого історичного журналу “Український Історик” (видається від 1963 р.), ініціатором створення та багаторічним президентом, пізніше – Почесним Президентом Українського Історичного Товариства, яке вже понад 50 років об’єднує українських вчених світу. Завдяки Л. Винареві “Український Історик” став трибуною для обговорення актуальних наукових питань, через що одержав високу оцінку фахівців в Україні та за її межами.

Л. Винар був членом і входив до складу керівництва провідних українських наукових об’єднань в діаспорі та американських наукових товариств: був одним із ініціаторів створення, а пізніше й президентом Української Американської Асоціації Університетських Професорів, був заступником голови Асоціації для дослідження національностей СРСР і Східньої Европи, неодноразово очолював Світову Наукову Раду при Світовому Конґресі Українців, був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, очолював Історичну секцію та був віце-президентом Української Вільної Академії Наук у США, був співініціатором, співзасновником та заступником голови Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства. У 1989 р. увійшов до Президії Української Національної Ради, очолював Академічну Раду останньої. Як фахівець міжнародного рівня з етнічних студій, у 1968–1970 рр. був консультантом українознавчої програми Гарвардського університету.

З невтомною енергією протягом життя він став ініціатором й організатором різноманітних наукових, видавничих та організаційних проєктів, численних наукових конференцій (серед яких і проведені за його ініціативи та підтримки три міжнародні конґреси українських істориків) в Европі, Америці, Канаді, а за часів незалежності – в Україні. Організовуючи конференції в українському закордонні, він запрошував до співпраці представників різних наукових інституцій діаспори, не побоюючись конкуренції, об’єднуючи українські наукові сили.

Саме завдяки Вченому УІТ стало патроном історико-меморіальних музеїв Михайла Грушевського у Києві та Львові, Інституту досліджень української діаспори Національного університету “Острозька академія”, було встановлено співпрацю з університетами та науковими інститутами Національної Академії Наук в Україні. Заслуги Л. Винара перед українською наукою високо оцінені дослідниками та громадськими організаціями в діаспорі та Україні (щодо діаспори – інакше не могло бути, а в Україні все ж є держава, про незалежність і українськість якої, як і більшість інших представників українського закордоння, мріяв Л. Винар… На жаль, держава до сьогодні належно не оцінила заслуг Вченого і наукового Лідера).

Але у 1984 року він був обраний “Українцем року”, Світовим Конґресом Українців був нагороджений медаллю Св. Володимира (Торонто, 1993), Президією НТШ у Львові – медаллю Михайла Грушевського (Львів, 1994), Міжнародним Фондом М. Грушевського – “Дипломом за визначний внесок в справу повернення Україні М. Грушевського” (Київ, 1996), Всеукраїнською спілкою краєзнавців – премією імені Академіка Івана Крип’якевича, у 2008 р. – за 45-літнє редагування журналу “Український Історик” був відзначений премією Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів. Л. Винар став доктором Honoris Causa Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, Національного університету “Острозька академія”, Східноевропейського національного університету ім. Лесі Українки.

Він був дуже цікавим, всебічно ерудованим співрозмовником, який з однаковою повагою спілкувався і зі студентом, і з сивочолим колегою… Втім, міг не подати руки людині, яку не поважав, вступав у гострі дискусії, не зважаючи на звання чи науковий авторитет, щодо питань, які вважав важливими. Він відмовлявся від відзначень і нагород, які давали інституції, діяльність яких не відповідала його життєвим ідеалам.

Вчений понад 50 років прожив у щасливому шлюбі з Анною Терезою з роду Кузьмич (1944–2013). Зустріч у Денверському університеті, де він викладав як професор-гість, а Анна була студенткою і працювала як соціальний співробітник, стала доленосною… Пані Анна була найближчим дорадником і помічницею, без якої, безперечно, ним було б зроблено багато менше… Вони ділились думками про все, і колись, сидячі на підлозі в маленькій хаті в колорадському Болдері, пакували перший випуск “Історика” в конверти для розсилки. Багато років пані Анна вела бухгалтерію Товариства, з приводу якої ніколи не було зауважень від американського уряду. Пані Анна взяла на себе дім і тим забезпечувала чоловікові надійний “тил”. Вони разом стали засновниками стипендій для студентів Національного університету “Острозька академія”, завдячуючи яким кільком не дуже заможним студентам вдалося одержати університетську освіту. Пані Анна трохи ображалась на чоловіка за те, що весь вільний час віддавав “Українському Історикові”, УІТ, науковій роботі, а не родині. Що у відпустку їздив з книгами та мав папір для записів. Що не часто відвідував школу доні Наталії. Але він інакше не вмів, бо не був ідеальним і наукова та організаційна праця займала в його житті дуже багато часу.

Він дуже любив свою сім’ю – батьків, дружину, доню Наталю, пізніше – онуків Роса (Ростика) і Різ, він любив науку й Україну, хоча був скупим на слова про любов.

Прийми, Господи, Його душу! Вічна Йому Пам'ять!

Алла Атаманенко, доктор історичних наук, професор, декан факультету міжнародних відносин Національного університету "Острозька академія", директор Інституту дослідження української діаспори

Highslide JS


Корисні посилання:

    Публікація на Facebook-сторінці Алли Атаманенко

 

Всі права захищені ©

       

Розробка сайту та програмно-технологічна підтримка: Катерина Лобузіна