Грушевський М. С.

[Передмова до т. ХІХ "Руської історичної бібліотеки"] / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво "Світ". – 2004. Т. 6. – C. 347–348.

Подаємо за публікацією: Грушевський М. [Передмова] // Руська історична бібліотека. – Львів, 1897. – Т. XIX. – С. І–III.

У томі опубліковано: Антонович В. Розвідка про Гайдамаччину (С. 1–96); Антонович В. Уманський сотник Іван Гонта (1768) (С. 97–123); Єфименко О. Турбаївська катастрофа (С. 125–158); Целевич Ю. Про Олексу Довбощука та його попередників і наступників (С. 159–187); Целевич Ю. Ще дещо про Олексу Довбощука та його наступників (С. 187–200); Целевич Ю. Дальші історичні вісті про опришків (ватаги: Олекса Довбощук і Василь Баюрак) (С. 200–244); Целевич Ю. Остатні історичні вісті про опришків XVIII ст,: а) Іван Бойчук, другий наступник Олекси Довбощука; б) Ще деякі перекази й легенди про Олексу Довбощука (С. 244–295).

Згідно із задумом упорядників серії “Руська історична бібліотека" (далі – РІБ), до яких належав і М. С. Грушевський, який згодом став відігравати тут провідну роль, у IX–XX томах мали бути вміщені праці про національно-визвольний рух українського народу XVII–XVIII ст. Якраз XIX–XX ст. були присвячені гайдамацькому руху. І тут М. Грушевський як упорядник зіштовхнувся з певними труднощами. Якщо історія повстань кінця XVI – першої половини XVII ст., історія Національно-визвольної війни 1648–1658 рр. завжди перебували в центрі уваги української історіографії, то гайдамацький рух в силу його менших масштабів, сповнений не так перемог, як поразок був призабутим і є, на жаль, таким і по сьогодні. Якщо не брати до уваги окремих статей, можна вказати лише на кілька солідних праць: Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20–60-ті рр. XVIII ст. – К., 1965; Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного. Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр. – К., 1989; Serczyk W A . Koliszczyzna. – Kraków, 1968; Serczyk W A,. Hajdamacy. – Kraków, 1972; Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – Нью-Йорк, 1973. Досі історія гайдамацького руху рясніє “білими плямами” і прикро, що навіть у наші дні ніхто спеціально не займається даною проблематикою. Слова Грушевського з передмови до XX тому РІБ про те, що навіть про Коліївщину “нема монографії, котра б вповні вичерпувала предмет”, не втратили, на жаль, своєї актуальності й нині. Варто зазначити, що позитивна оцінка гайдамацького руху, дана ще Володимиром Антоновичем та Павлом Ястребовим, в основному поділяється й сучасною українською історіографією.

Матеріали, які подавалися у XIX–XX томах РІБ, Грушевський попередив невеликими за обсягом, але дуже важливими передмовами. У них у формі своєрідних тез історик виклав свій погляд на гайдамацький рух і висловив солідарність зі своїми попередниками, які зробили великий внесок у розвиток української національної історіографії і навіть були його вчителями (В.Б.Антонович). Цілком логічно Грушевський вбачає у гайдамацькому русі продовження національно-визвольного руху українського народу, насамперед Національно-визвольної війни 1648–1658 рр. і часів Руїни, влучно вказує на історичні паралелі та аналогії цьому явищу і в Україні (карпатські опришки, подільські левенці) і за її межами (гайдуки та ускоки на Балканах, які вели боротьбу проти турецьких загарбників). Тут же Грушевський виступає і як знавець предмета, і як глибокий рецензент. Він вказав, наприклад, на недоліки праці Я. Шульгіна, зокрема на те, що той недостатньо використав “досить багату мемуарну літературу”, яка походить з кіл польської шляхти; ще деякі вади. Водночас автор підкреслив заслугу Я. Шульгіна, котрий вперше використав Кодненську (Коденську) книгу – матеріали допитів полонених гайдамаків – “коліїв”, створені польською військово-судовою комісією у містечку Кодня (нині село неподалік від Житомира, південніше цього міста, на шляху з Житомира до Бердичева), де й було місце страти гайдамаків. Грушевський взяв тут під захист Я. Шульгіна, боронячи його від незаслужених і гострих звинувачень польського шо¬віністичного історика Тадеуша Корзона, вміщених на сторінках краківського журналу “Квартальний історичний” (“Кігагіаіпік Нізіогусгпу”). Корзон, займаючись військовою історією Речі Посполитої XVI–XVIII ст., історію польсько-українських війн та збройних конфліктів розглядав з відверто реакційних позицій, так само, як і його попередник Кароль Шайноха та його сучасник Францішек Равіта-Ґавронський. При цьому Корзон виступав з гострими нападками на чільних представників української історіографії в особах В. Антоновича, М. Костомарова, П. Куліша та ін. і їм доводилося давати відсіч опоненту. Грушевський навів розлогу цитату з відповіді редакції “Киевской стариньГ (її склав В. Антонович) і підкреслив, що “сі слова можна прикласти взагалі для оцінки народних рухів на Україні-Русі XVI–XVIII в., в межах Польської й Російської держав”.

Попередній перегляд:

Джерело публікації: Грушевський М. С. Твори. Т. 6 (2004)

Грушевський, М. С.