Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським; Н. Д. Полонська-Василенко. Покажчик документальних матеріалів в архівах України: [Рецензійний огляд] Захаркін С.
Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським; Н. Д. Полонська-Василенко. Покажчик документальних матеріалів в архівах України: [Рецензійний огляд] / С. Захаркін // Критика. – Київ: Критика. – 2011. – Число 5–6 (163–164).
Одна з головних проблем наших академічних гуманітарних інститутів – неспроможність або небажання тримати планку якости наукової продукції. Характерний приклад – Інститут української археографії та джерелознавства ім. Грушевського, де поряд із взірцевими томами листування Михайла Грушевського (див.: «Критика», 2007, ч. 1–2, с. 40) або добротним «Українським археографічним щорічником» (див.: «Критика», 2010, ч. 7–8, с. 44) виходить така відверта халтура, як видання листів з архіву митрополита Іларіона, які готує до друку о. Юрій Мицик, книжка спогадів та листів Максима Гехтера в опрацюванні Ігоря Ткаченка або деякі випуски книжкової серії «Старожитності Південної України», яку Інститут випускає спільно із Запорізьким науковим товариством ім. Я. Новицького.
Вельми показовим під цим оглядом є 16-й випуск серії, «Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським», що його підготувала Наталія Руденко. Не варто сушити голову, який стосунок до старожитностей Південної України мають адресовані голові Наукового товариства імені Шевченка у Львові робочі листи секретаря НТШ й чому книжку названо «Листування» – містить-бо вона лише Гнатюкові листи, а про відповідні листи Грушевського упорядниця не повідомляє ані слова. Перегорнімо передмову, яку вона склала з енциклопедичних відомостей про Гнатюка і розлогих цитат із листів без жодної спроби контекстуалізації чи аналізу, оздобивши її стилістичними курйозами на зразок «Листування між М. Грушевським та В. Гнатюком охоплює безліч кореспонденцій», – і перейдімо до епістолярного корпусу.
Листи Гнатюка до Грушевського становлять інтерес передусім для дослідника історії НТШ, а проте містять виходи на ширші сюжети, як-от Гнатюкові експедиції 1890-х років на Угорську Русь або участь галичан в Археографічному з’їзді 1899 року в Києві. Витримано їх здебільшого в суто діловій тональності (загалом не характерній для Гнатюкового епістолярію), що збільшує їхню інформативну цінність, але ускладнює розуміння й коментування. Листи рясніють зрозумілими лише адресатові повідомленнями: «Зміст Яношіка напишу нині і дам д-ру Франку» або «Др. Колесса сидить тепер у Київі і хоче поправити те, що Барвінський попсував» – прояснення таких «темних місць» мусило би бути найпершим завданням коментатора. Нічого подібного не знаходимо у «примітках та коментарях» (цікаво, як в Інституті археографії розрізняють ці поняття) пані Руденко, які складаються з розрахованих на школяра молодших класів інформацій про те, хто такі мадяри, що таке коломийка і кого вважають автором «Іліяди».
Тексти листів відтворено з кричущими перекрученнями й пропусками. Гнатюк, на лихо, знав із десяток мов і часом користувався цим у листах; це стало непереборною трудністю для упорядниці, котра, майже як чеховський гімназист, відчитує латинські слова по-французькому, а німецькі – поукраїнському. Російську літеру ѣ у найкращих традиціях самопальної археографії послідовно передано сербською ђ. Рясні Гнатюкові скорочення упорядниця розкриває, як Бог на душу покладе; наприклад, «Панк.» скрізь прочитує як «Паньківський» замість правильного «Панкевич», і це змушує засумніватися, чи розуміє вона те, що публікує.
Анотовані покажчики до книжки зміцнюють цей сумнів. Вони лише зовні видаються найсоліднішим її складником, попри дивовижну відсутність покликів на сторінки; насправді ж їх скомпоновано за нехитрим рецептом, про який згадував іще Лотман: «Виписати імена й подивитися, що про них пишуть у Брокгаузі-Єфроні» (для цього випадку – в «Енциклопедії українознавства»). «Вчора я бачився з Барвінським у Шнайдра», – пише Гнатюк, і п. Руденко радо винотовує до покажчика енциклопедичну довідку про галицького краєзнавця Антона Шнайдера – яке кому діло, що той помер за 20 років до згаданої в листі зустрічі. «Я маю рецензійку на Брока», – пише Гнатюк, і ось, читаємо довідку про батька антропометрії Поля Брокá, теж померлого за 20 років до написання рецензії, дарма що Гнатюкові йшлося про норвезького лінґвіста Олафа Брóка. А як зручно коментувати імена та назви у формі покажчика, коли доводиться ховати лакуни у власних знаннях! Про кого в енциклопедіях не написано – викреслити з переліку, та й по всьому. Тому Куліш і Драгоманов, Франко й Коцюбинський, Лисенко й Крушельницька в покажчику є, а всілякі Іванці, Цимбали, Ясеницькі, Панкевичеви, Леонтовичеви й подібні – то вже звиняйте.
Найсумніше, що упорядниця є, як зазначено у виданні, кандидатом наук і старшим науковим співробітником Інституту української археографії, а серед членів редколеґії, яка благословила її халтуру, бачимо імена Геннадія Боряка, Володимира Кравченка, Сергія Леп’явка. У передмові п. Руденко натякає, нібито корпус Гнатюкових листів, що його вона підготувала, має ввійти до 50-томника «Творів» Грушевського, котрий видає Інститут. Хочеться сподіватися, що цього не станеться.
Бібліотека
адреса матеріалу: 
